Щоденники війни: Непочуті голоси українських дітей


Головне завдання проєкту:
Розповісти унікальні історії та пролити світло на глибоку травму, яку переживає молоде покоління України. А також дати можливість українським дітям бути почутими, щоб кожен міг поділитись своєю історією та світ знав, що вони переживають щодня.

Ініціаторка проєкту: Христина Храновська
Розкажи свою історіюРозкажи свою історію

Sіtuation in Ukraine

March 24, 2022. One month of war in Ukraine caused the displacement of 4.3 million children (refugees and internally displaced children), which is more than half of the country's child population (7.5 million).
Crises such as the war in Ukraine, which has forced more than 2 million children to flee the country since February and made millions of children internally displaced, have peaked this record number.

Almost 5 million refugees from Ukraine returned from EU countries, in total, more than 12.5 million Ukrainians went abroad during the war.
468 Died
19 384 Deported
960 Wounded
408 Missing
11 205 Found
361 Returned

August
18th

September
24th

Етапи проєкту
з 18 серпня до 24 вересня
Воркшоп в будинку-музеї Анни Франк
16-го та 17-го вересня
Воркшоп створений спеціально для дітей-мігрантів з України, які зараз перебувають у Нідерландах через війну
Виставка в Україні
Жовтень 2023
Виставки в містах Європи і не тільки
Деталі згодом

Війна — це погано, і мрія кожного українця — щоб вона завершилася

Протягом усієї історії людства незліченна кількість безневинних дітей несли на собі основний тягар збройних конфліктів. Їх дитинство було зруйновано, а мрії змінилися нав'язливими болісними спогадами. Одним із таких трагічних прикладів є війна в Україні, де ціле покоління дітей пережило невимовні поневіряння та психологічні травми.
Зранку 24 лютого 2022 року мама стурбовано ходила по хаті, а потім сказала, що я можу не йти до школи, потім почув вибухи. Поступово у нас вимикали світло, газ, воду та опалення. В Маріуполі ми залишалися до 30 травня, а 22-го у мене був день народження, 9 років. Я мріяв, щоб мені подарували заряджений телефон, і мама з бабусею це зробили. Для цього треба було йти на ринок, брати телефон, підключати до генератора та чекати. 

Раніше я мріяв бути будівельником. Але коли ми вийшли з підвалу під час окупації мені дуже хотілося їсти, вирішив стати кухарем і нагодувати весь світ. Щоб всі люди були щасливі та не було ніякої війни. 
Мій дядько приніс книжки, щоденники й ручки, щоб нам не було нудно. Я забрав щоденник і почав там писати. Щоденник був для мене важливим під час окупації, відволікав. 

Ми евакуювалися в місто Бурштин Івано-Франківської області. Я хочу побувати за кордоном і з’їздити на море. Війна — це погано, і мрія кожного українця — щоб вона завершилася. А моя найбільша мрія — повернутися до українського Маріуполя
Main
Family
Вперше історію цього хлопчика з Маріуполя, Єгора Кравцова світ почув на травневій конференції “Війна. Недоспівана колискова” від Президента України. Дитина жила 3 місяці в російській окупації, записувала все, що бачила, у щоденнику та робила малюнки. Напередодні Дня захисту дітей Володимир Зеленський зазначив, що росія відбирає фундаментальні права наших дітей — на безпечне середовище й довкілля, освіту, розвиток, охорону здоров’я, відпочинок, дозвілля, а, найголовніше — невіддільне право дитини на життя. 

Діти війни – це окремий термін, за яким стоїть ціле покоління. Біля сторіччя тому відома американська письменниця Гертруда Стайн з сумом констатувала, що таке покоління безальтернативно буде втраченим. У ті ж часи Європа послідовно зіштовхнулася з пандемією та війнами. Здавалось би, континент очікує досить безпросвітне майбутнє. Дійсно, криза поколінь виявилася дуже вагомим чинником економічної стагнації . Але, з іншого боку, вона подарувала світові багато талантів – від письменників Ремарка та Хемінгуея до художника Кірхнера та музиканта Шенберга. Відображаючи свій біль, вони подарували цивілізації найвеличніші та геніальні творіння.
main
Я вела щоденник для того, щоб знали, який у нас героїчний тато — він не здався в полон, а пішов в атаку. Він був веселий, ми постійно ходили в басейн, це було його хобі. Ще ми часто їздили в його частину — там було красиво, але потім я побачила її розбомбленою та не впізнала, її зрівняли з землею.

Чоловік моєї старшої сестри, Женя, також був в частині під час тих подій, тільки на іншій позиції. Йому пощастило, він зміг вийти живий з тієї жахливої атаки в селі Миколаївка. А тато не зміг. Зараз ми збираємо спогади про батька, щоб створити свою електронну книгу пам’яті. Після того як в частину, де проходив бій, зайшла пошукова група і знайшли татка, нам передали його обгорілий телефон і військовий жетон.

Спочатку ми підтримували армію невеликими донатами. Потім купляли магнітики, які продавали наші волонтери, а гроші віддавали на ЗСУ. Також я намалювала картини, які продали на аукціоні. А ще здійснила свою величезну мрію, а саме задонатила 10 000 грн на дрон, якого ми назвали на честь татка — Ілліч, як його позивний
— Іванна Румянцева, 10 років, Біла Церква
Наразі, за даними ювенальних прокурорів, внаслідок збройної агресії рф в Україні загинуло щонайменше 499 дітей. Ці цифри не остаточні. Триває робота з їх встановлення в місцях ведення бойових дій, на тимчасово окупованих та звільнених територіях.
Це не те, що можна назвати словами “вони стали жертвами російської агресії” чи “вони загинули внаслідок збройного конфлікту”. Ні! росія вбила цих дітей. Вона їх просто вбила.
— Володимир Зеленський
Я смішила всю родину, намагалася, бо шок витискав з мене весь позитив.  Я заходжу в ванну, перестаю сміятися, дивлюсь у дзеркало і кажу собі: “Якщо буде як у 1941 чи піду я захищати Батьківщину?”. Але це ризик моїм життям. Але це вибір, яке життя в тебе буде. Я піду, бо це моя держава. Але я так не хочу вмирати.
— Віолетта Горбачова, 15 років, м. Нова Каховка

Я розуміла, що кожен день може стати останнім

У липні з високої трибуни Генасамблеї ООН Міністр закордонних справ Дмитро Кулеба зачитав уривки воєнних щоденників маленького маріупольця Єгора та двох інших дітей – Віолетти Горбачової та Аріни Первуніної. Що відчувають діти, які перебувають на окупованих територіях? Страшенні страждання, якими просякнуті прості та дещо наївні рядочки зошитів. Там мали б бути віршики про перше кохання, перемальовані комікси, слова улюблених пісень. “Чому у цих та мільйонів інших українських дітей вкрадене дитинство? Лише тому, що у Путіна імперська пухлина в голові. Тому що Росія не зважає на страждання дітей заради досягнення своїх хворих політичних цілей”, – з болем каже Кулеба делегатам ГА ООН.
Нотатки маленьких свідків російського терору  МЗС отримало в рамках проекту “Щоденники війни: Непочуті голоси українських дітей”. Візіонерка та донорка проекту – мати чотирьох дітей Христина Храновська. Через війну всі вони були змушені покинути родинний будинок. Він знаходиться поруч з тепловою електростанцією, і місцина зазнає частих бомбардувань. “Цей досвід дозволив мені зрозуміти, що кожна родина в Україні постраждала, але люди, які перебували або перебувають в окупованих територіях, мають набагато більше проблем”, – розповідає Храновська.
24 лютого я мала йти до школи, адже починалося очне навчання. Тому напередодні збирала рюкзак і думала, як я цього не хочу. Бажання матеріальні. Вже зранку мій будинок сколихнувся від вибуху так, що я впала з ліжка. Стало особливо лячно, коли під вікнами проїхали танки з позначкою Z.

На день народження мені подарували полотна, тоді я захотіла намалювати щось ціннісне. Створила сімейний портрет, особливий для мене ще й тому, що мій тато все ще живе в окупації. 
Коли я згадую, через що пройшла, то розумію, наскільки сильною треба бути, щоб це пережити й далі будувати щасливе життя. Я різко подорослішала за останній рік і побачила, які soft skills треба розвивати, щоб щось змінювати. Зараз я співпрацюю з різними громадськими організаціями, створюю молодіжні проєкти. Моя мета — говорити не тільки про війну, а про Україну як сильну державу. 

Хочу навчатися за кордоном, а також подорожувати. В майбутньому хочу стати послом доброї волі. У світі багато проблем, а я можу допомогти людям почути одне одного.
— Віолетта Горбачова, 15 років, м. Нова Каховка
Втрата роботи, відсутність грошей, страх обстрілів, здоров’я, що погіршується. Те, що відбувається з дорослими людьми в окупації, зрозуміло кожному з нас. А що відчувають діти, психіка яких ще не сформована? Які не мають навичок та ресурсів переробити страшні події, що їм судилося пережити? Христина Храновська усвідомила необхідність стати охоронцем та зберігачем цих фізичних доказів злочинів окупантів. Блискучі зошити, маленькі книжечки, малюнки, дитяча потерта шапочка та іграшки…
24 лютого батько забрав з Одеси мене та рідного брата, двоюрідних брата і сестру з Миколаєва та повіз на Херсонщину. Там у бабусі в селі мало бути безпечно. Мама залишилася, а тато працював під Миколаєвом. Вже 25 лютого село окупували російські війська. Цілодобово гуділа техніка, постійно було чутно черги автоматів. Більшість часу ми ховалися у підвалі. Я розуміла, що кожен день може стати останнім. 

11 березня приїхав тато, зранку ми з ним, братами та сестрою поїхали до Миколаєва. В один момент тато кричить: «Діти, лягаємо!». Навколо нас почали літати кулі, росіяни обстрілювали нашу колону. Коли перестали стріляти, ми всі були в крові, а тато втрачав свідомість. Він був ще живий, хоч і мав 17 кульових поранень.
Тільки на українському кордоні йому почали надавати допомогу, а мене на швидкій повезли у місто. Коли приїхала мама, я благала її їхати до тата, а вона взяла мене за руку і каже: «Тата вже немає». 

Я знову почала вести свій старий щоденник, який мені подарував тато — він досі нас зв’язує. Я хочу стати лікарем і допомагати людям, які потребують складних операцій і реабілітації після них.
— Аріна Первуніна, 13 років, м. Херсон
Храновська згадує щоденники єврейської дівчинки Анни Франк, яка разом з родиною переховувалась від нацистів у часи Другої світової. Вони вразили світ своєю потужністю. “Однак, неймовірним у цій історії є не лише сам спосіб її розповіді, а й уявлення про те, скільки тисяч, мільйонів і навіть мільярдів невідомих історій ніколи не було розказано. Це стосується й розповідей наших українських дітей. Ми прагнемо зберегти та передати низку незабутніх історій, які показуватимуть війну очима дітей, без використання будь-яких метафор. Ми хочемо передати іншим досвід, який насправді не повинен був з ними статися”, – пояснює ідею проекта “Щоденники війни” Христина Храновська. Його перша виставка буде проходити 17 серпня - 24 вересня у нідерландському Амстердамі.
У меня рана на спине, выдрана кожа, у сестры ранение головы, маме выдрано мясо на руке и дырка в ноге. Мне 8 лет, сестре 15 лет,
маме 38 лет
— із щоденника Єгора Кравцова

Вони вбивають все поспіль, знущаються з усіх

Рада безпеки ООН визначає низку основних типів злочинів проти дітей під час збройних конфліктів, серед яких викрадення дітей та незаконне вивезення;вербування і використання дітей; вбивства та каліцтва; зґвалтування та інші форми сексуального насильства; напади на школи та лікарні; відмова у доступі до гуманітарної допомоги. Усі вони вчиняються росією. Це міжнародні злочини без строків давності.

Масштаби злочинних дій російської федерації окреслені у доповіді Офіса Генерального прокурора України. Було ретельно задокументовано понад 2900 пов’язаних з війною злочинів, спрямованих проти дітей, включаючи вбивства, поранення, сексуальне насильство, напади на навчальні заклади, депортацію, примусове переміщення та викрадення. Шрами цього конфлікту глибокі: понад 2500 навчальних закладів залишилися пошкодженими та 256 повністю стертими.
Я не хочу жити. Навіщо таке життя без тата? Та я ще незграбна дитина яка сама нічого не може зробити. Я ненавиджу себе.
— Аріна Первуніна, 13 років, м. Херсон
Додатковий аспект кризи – примусова депортація понад 19 500 українських дітей до Росії чи на тимчасово окуповані території. Ці цифри, хоча й приголомшливі, ймовірно, являють собою лише незначну частину фактичної кількості, підкреслюючи величезний масштаб цієї трагедії.

Одним із найжахливіших інцидентів, які ми бачили в цій війні, є депортація українських цивільних у росію, зокрема з особами, яких силою розлучили з їхніми родинами. Ми продовжуємо закликати росію припинити ці жорстокі дії та повернути українських дітей.
— сказав речник Держдепартаменту США Метью Міллер у відповідь на прохання прокоментувати зізнання влади рф у незаконній депортації понад 700 тисяч неповнолітніх українців. За цими сухими цифрами – незлічені історії про біль, виживання та стійкість.
Коли 24 лютого мама з татом сказали, що розпочалася війна, я думав, що ми приїдемо на дачу у село Яцьківка, перечекаємо там поки все заспокоїться та повернемося додому. Я взагалі раніше думав, що війна, це коли воюють саме армії. Але те, що будуть бити прямо по людях, я не очікував.

Ми відсиджувалися в коридорі або в підвалі, і от коли 11 березня 2022 року знову спустилися туди, в наш будинок потрапила ракета. Тато не вибрався, він згорів на наших очах. А нас з мамою та маленькою сестрою витяг якийсь чоловік і довіз до Святогірська. Приїхав мій дядько з Києва, забрав нас і евакуював до Тернополя.

Малюнки я став створювати у Святогірську, всі вони присвячені війні та татові, якого ми дуже сильно любили. Я хочу, щоб люди дивилися на них і нагадували собі, що відбувається. 
Поки я планую стати лікарем, може, я захочу бути кимось іншим, наприклад, програмістом. Чого  точно хочу — щоб закінчилася війна і щоб подібне не повторювалося. Вони вбивають все поспіль, знущаються з усіх. Але мене вражає, що ми такі маленькі та тримаємось проти такої великої країни.
– Артем Скрипченко, 12 років, Торецьк
Майже у кожній українській родині є щоденник, записаний або висловлений, який містить свідчення досвіду, пережитого дітьми за часів воєнних потрясінь. Найчастіше спогади залишаються похованими десь глубоко у душі або на дні евакуаційних чемоданів, у ящиках письмових столів або на горищах зруйнованих війною будинків. Люди уникають громадського обговорення з різних причин: небажання взаємодіяти з владою, бажання захистити себе від подальших травм чи навіть впевненість у те, що їхні голоси не будуть почуті. Проект “Військові щоденники” не лише розповсюджує дитячі свідоцтва, а й слугує орієнтиром для інших. Він створює середовище, в якому обмін болісним досвідом підтримує  стійкість духа українців та стає суспільною нормою.

Але значення ініціативи Христини Храновської виходить за межі емоційного  впливу на читачів щоденників та відвідувачів виставки. Зібрана  колекція письмових, відео- та аудіорозповідей маленьких українців стане важливим джерелом інформації для майбутніх судових розглядів. Історії, одного разу опубліковані та задокументовані, будуть безцінними доказами у міжнародних судах, таких як Гаазький, свідчуючи про звірства, яким піддаються безневинні діти в хаосі війни.
У меня умерло две собаки и бабушка Галя.
И любимый город Мариуполь.
– Єгор Кравцов, 10 років, м. Маріуполь
Така робота вже ведеться. Співпрацюючи з Міжнародним кримінальним судом, Офіс Генерального прокурора виконав десятки запитів цієї інституції щодо сприяння обміну інформацією, збору доказів та проведення слідчих дій. Прагнення до справедливості виходить за межі національних кордонів. Ордер на арешт президента рф Володимира Путіна та уповноваженої рф з прав дитини Марії Львової-Бєлової, яка публично зізналася у викраденні 700 тисяч українських малих, підкреслює серйозність намірів західних партнерів.

Всі ми змінилися за цей час — стали сильнішими, почали більше цінувати життя

Було складно усвідомити, що почалася війна, спочатку я навіть не вірила. З мамою та вітчимом ми одразу спустилися у підвал-паркінг, куди стягнулися всі місцеві. Це були страшні й дивні дні, я відчувала невизначеність і не розуміла, що відбувається на горі. Я підтримувала зв’язок з татом і сильно за нього боялася. 25 лютого ми зідзвонювалися, проте в якийсь з ним пропав зв’язок. Вже потім ми дізналися, що вони з бабусею намагалися виїхати у Київ. Їх розстріляли прямо в машині. 

Одного дня з'явилася можливість вибратися з міста. Ми поїхали попри страх і ризик на захід України. Я намагалася не дивитися у вікно, аж поки ми не наблизилися до Івано-Франківська.  
Наступного ж дня мама вирішила вивезти мене за кордон. Волонтери видали нам гуманітарку і зокрема шапку. Шапка, червона з помпоном, була дитячою та смішною. Ця річ стала для нас важливим артефактом. Ми три місяці пробули за кордоном, а потім повернулися, щоб організувати троє похоронів: татові, дідуся та бабусі. 

Поки ми сиділи в підвалі, я записувала думки, щоб було легше й події не забулися. Всі ми змінилися за цей час — стали сильнішими, почали більше цінувати життя.
– Марія Зайцева, 14 років, м. Ірпень
Згадуючи відродження Європи після війн минулого сторіччя, хочеться вірити, що результатом цієї війни будуть не лише загибель людей, а й подальший ренесанс культури, реалізація нових талантів. Певною мірою це вже відбувається. Слабкі паростки майбутнього дерева відродженої української нації можна розгледіти в рядочках дитячих щоденників, малюнках та голосах малих, сповнених недитячої незламності та сили. Ми знаходимося в центрі історії, яка відтворює сама себе. Усе найважливіше зараз відбувається в Україні.

Візіонерка проекту “Щоденники війни” Христина Храновська підкреслює, що в рамках започаткованої ініціативи прагне не лише розповісти унікальні дитячі спогади, але й задуматися про те, що ми хочемо передати наступному поколінню. “Наша мета полягає в тому, щоб допомогти дітям звільнитися від страху перед ядерною бомбою і створити не ідеалізоване майбутнє, але таке, шо буде засноване на нашому розумінні сьогодення”, – пояснює Храновська.
“Щоденники війни” мають на меті привернути увагу до проблем та глибокої травми, яку переживають молоді покоління. Невдовзі ці діти формуватимуть життя нашої країни. Дехто з них стане лідером, займатиме важливі посади у державних інституціях. Можливо, їм судитиметься прийняти певні ключові рішення. які свого часу побоялися прийняти ми, дорослі. “Тому настав час задуматися про те, як змінити ситуацію, щоб голоси дітей були дійсно почуті, і їхні діти ніколи не відчули наслідків війни”, – наголошує Христина Храновська.
В перші ж дні ми з сім’єю поїхали далі від центру міста та спустилися в підвал. Знаходилися там рівно до того моменту, поки до родичів не впала міна, від якої у будинку зірвало дах. Після того випадку я закрився в собі та став панікувати, адже було невідомо, що буде далі. Великою сім’єю ми пробули під постійними обстрілами, серед звуків вибухів і бомбардувань 21 день.

Я почав робити малюнки про війну ще після її початку — з 2014 року. Саме тоді ми з сім’єю переїхали з рідного Донецька у Маріуполь. Я був зовсім дитиною, тому малював в основному танки та щось з мирного життя, наприклад, пейзажі. Почав ходити у художню школу в Маріуполі. Коли війна прийшла і в Маріуполь, почав розвивати цю тему у своїй творчості. Переносив на папір все, що чув або бачив, фіксував події: вибухи, розбомблені будинки, російську агресію, хаос. 
Нам одного дня пощастило виїхати. Пощастило вдруге, адже моя мама працює в поліції, проте на блокпості того не помітили. Зараз я живу в Івано-Франківську — хоч тут і бувають тривоги, це не можна порівняти з Маріуполем.
 
Я хочу, щоб у майбутньому все було мирно і спокійно, а війна не була «популярною». Зокрема для цього планую поступити в воєнний ліцей, щоб захищати нас.
– Микола Костенко, 15 років, м. Маріуполь
У кожної душі є своя мелодія, свій власний голос, який заслуговує на увагу і повагу. Так само, як кожна нота в струнах інструменту, кожна історія важлива. Спогади — це свідчення про минуле, про те, що ми пережили, але вони також є ключем до майбутнього.

Дитячі історії, що виросли в атмосфері військової окупації, нагадують нам про те, наскільки важливо боротися за свободу, мир і справедливість. Ці історії — це крок у напрямку прозорості, правди і відповідальності. Вони несуть у собі біль, але й силу виживання та надію на краще майбутнє.

Важливо пам'ятати, що кожна дитяча доля, що пережила військову окупацію, має право на голос, на можливість розповісти свою історію. Вони стали свідками незрозумілої жорстокості, але також вони вкотре показали, наскільки сильна може бути дитяча душа.

Нехай ці історії будуть як світлові сигнали нашому суспільству: сигнали, що нагадують нам про нашу обов'язковість забезпечити, щоб подібні страхіття ніколи не повторилися. Нехай ці історії будуть поштовхом для глибокого вивчення минулого, для задокументування всіх злочинів і порушень, і для забезпечення того, щоб правда завжди вигравала.

Розповіді дітей, які пережили військову окупацію, — це важливий камінь у фундаменті майбутнього миру. Давайте дамо їм можливість бути почутими, а їхні історії — віддзеркалити світло правди на темні сторінки історії. Нехай наша пам'ять буде сильною, наша рішучість — непохитною, а наша праця над справедливістю — невпинною.